Дім для неповернення

Навесні 1951 року радянська влада вирішила ліквідувати село Луг на Франківщині, аби збудувати на його місці таємний об’єкт стратегічного значення — військову частину «Об’єкт С». Місце, де зберігалась би сила й міць СРСР — ядерна зброя. Тож близько тисячі людей опинилися на вулиці. Усі спроби повернення, пошуку справедливості й дому не приносили нічого, крім розчарування. Минули роки, Радянський Союз поступово став розділом у підручнику історії, а втрачена домівка лишилася тільки спогадом. 

Радіація по коліна

— Я пам’ятаю, що звідти, з-за гори, час від часу з’являлися літаки-винищувачі. А далі пролітали над нашою хатою низько-низько. Так, що я, сидячи на даху, міг розгледіти їхні номери, — пригадує письменник Тарас Прохасько.

Його дитинство минуло в Делятині, недалеко від військової частини, про існування якої радянська влада воліла б мовчати. Зрештою, вона й не говорила багато.

Без зайвих слів навесні 1951 року, напередодні Великодніх свят, мешканців сусіднього з Делятином села Луг виставили за двері власних домівок. Совєти вирішили, що такій чудовій долині, оточеній високими горами, поруч із колією та річкою не можна стояти без діла.

— Мій дідо розказував, що там невипадково все з’явилося, — веде далі Тарас. — Бо у 42-му чи 43-му році німці почали шукати місце під базу, де вони змогли б виготовляти свої ракети «V», тобто Vergeltungswaffe, що в перекладі з німецької означає «зброя відплати». Казав, що для того вони запросили голландців: усе унтерофіцерство, увесь генералітет голландської армії був тоді направлений у Станіслав для побудови цієї бази. От люди й говорили, що буцімто карпатський рейд Ковпака (партизанська операція у червні-жовтні 1943 року під командуванням командира червоних партизан Сидора Ковпака, — R.) мав, із-поміж низки інших, іще одну мету: спудити німців куди подалі, щоб вони там, у Делятині, не зробили своєї ракетної бази. 

Згідно з іншою гіпотезою, Лаврентій Берія просто тицьнув пальцем у карту — так місце й обрали. Однак територія Лугу має занадто вигідне стратегічне розташування, як для простої випадковості. За ще іншими свідченнями, Берія почув про це село, коли відпочивав на соляних курортах у Делятині. Але достеменно цього не знає ніхто й дотепер. Радянська влада намагалася робити все тихцем і зайвий раз нікому нічого не пояснювала. Через це історія виникнення військової частини обростала численними здогадками.

— Пам’ятаю, старші люди казали, що там є уранові рудники й радіації там по коліна. А працюють на них страшні зеки, приречені на смерть. Вони там днями й ночами добувають уран. Отак казали, щоб нас, малих дітей, туди раптом не занесло, — Тарас сміється та витягає папіросу. — Це було одним із маскувальних стратегічних прийомів, аби ніхто туди зайвий раз не потикався. Бо все ж таки урановий рудник, із погляду тодішніх стратегічних міркувань, є меншим злом, аніж те, що там насправді могло бути.

Він каже, те місце було суцільною загадкою. Пригадує, як його мама працювала тоді у місцевій Делятинській поліклініці й розповідала про дітей, яких скеровували до них на лікування. У їхніх особових картках було вказано адресу: «Авіаційна, 16». Проте ніхто ніколи не чув про цю вулицю. Як виявилось, її насправді не існувало.  

— А ще була така комедія: якось я запросив свого друга погостювати до нас у Делятин, то його дідо з бабою дуже злякалися. Вони здійняли страшний галас і почали його відмовляти від тої затії. Казали: «Там смертельна радіація, нема чого туди їхати». Ось така слава про нас ходила навіть далеко за межами Делятина, — Прохасько знизує плечима. — І та байка довго жила, дуже довго.

Тарас пригадує, як одного разу, десь у 1992-му році, родичі з Америки привезли його татові лічильник Гейгера. Він узяв його й побіг до бази. Дитяча цікавість ніяк не полишала юнака. Зізнається, що в дитинстві часто забрідав до тих околиць із друзями, збираючи гриби. Та жодного разу ніхто зі сміливців не наважився зайти далі першої колючої огорожі.

— Я ходив-ходив із ними то туди, то сюди. А воно все ніяк нічого не покаже, — сміється Тарас. — А потім думаю: курва, радіація ж по коліна! А я, дурний, махаю в себе перед носом.

Ранок

Олексієві Боженюку вісімдесят п’ять. Він — один із мешканців колишнього села Луг, змушених покинути свої домівки. Тоді, у 1951-му, все почалося з чуток. На початку року люди вже потроху про це говорили. Та після того, як до села прийшов ешелон ув’язнених, усе стало зрозуміло. 

— Це були політичні в’язні, а також засуджені на довічне або на смерть. Їх вели колонами по чотири людини в кінець села — туди, де ніхто не жив. По обидва боки йшли конвоїри з псами, — розповідає чоловік, перебираючи в руках кілька горіхів.

В’язнів поділили на дві частини відповідно до тяжкості їхніх злочинів. Одні будували базу, інші рили тунелі для боєприпасів. Та незабаром у тих тунелях вони й залишилися назавжди. Пан Олексій каже, що на частину в’язнів — тих, кого було приречено на смертну кару, — радянська влада вирішила не марнувати ресурсу й не транспортувати їх назад до колоній.

— Їм наказали видовбати ще один тунель: нібито додатковий, за новим плануванням. Там їх на місці й підірвали — 350-360 людей! Рили-рили і не знали, що копають собі могилу, — його погляд блукає десь далеко за межами кімнати. — Але про це я дізнався згодом, як поїхав після армії на «Об’єкт С» працювати шофером, — додає похапцем. — Аби хоч так бути коло своєї землі.

Пан Олексій пригадує, що виселяли їх рано-вранці, коли всі ще спали. Того дня — у неділю — прийшли солдати та почали руйнувати хати. Вони розбирали дахи й ламали стіни, поки люди нашвидкуруч згрібали до мішків найнеобхідніше. А далі: хто на фірі, хто машиною, хто ногами — та й на Делятин. Звідти — на Миколаївщину. Усіх людей тоді вивозили товарними поїздами. Набивали по кілька сімей у вагон разом із речами й худобою. Хтось устиг взяти з собою якоїсь їжі, хтось — ні. Їхали так близько тижня. 

— Нас привезли у Широколанівський район. Там колись була німецька колонія, а потім німців депортували звідти на Схід. У будинки, які залишилися після них, нас і заселили. І сказали: «Живіть!» — пан Олексій розповідає, дивлячись у вікно. 

Чоловік каже, що тоді в них не було ні світла, ані питної води. Мали тільки одну криницю, а в ній вода — жовта-жовта, з безліччю дрібних комах. Тож усе те доводилося проціджувати крізь марлю. Це було нестерпно: у таких умовах ніхто не хотів жити. Тому люди й почали втікати звідти за рік-два після переселення. Дехто навіть року не прожив, зібрали речі й поїхали. 

— Думали, що нарешті повернуться додому, — він кладе горіхи на стіл. 

Додому 

— Кождий, хто де народився, — його завжди до своєї рідної землі тягне, знаєте… — Михайло Савчук виїхав із рідного села у десять років. Він добре пам’ятає ту весну. — Я тоді у третій клас ходив. Нам чомусь почали видавати табелі, ніби як на завершення навчального року. А то ж був Великдень! Я мав іще вчитись і вчитись, — розповідає пан Михайло. — Мама тоді паски пекла до свята, як раптом ізнадвору якийсь гуркіт. А то ці прийшли… — він хитає головою, — свою сваволю робити.

— Отак ми, без нашої згоди, і переїхали до Калістратова Миколаївського району — зараз це село Степовим називається. Але додому дуже хотілося. Тому тато з мамою порадилися якось пізно ввечері та й кажуть до мене: «Михасю, пора!» — чоловік насуплює брови.

Того вечора вирішили вертатись назад на Західну Україну. Батько потайки десь винайняв машину. Далі вони гуртом поскладали свої речі, сіли та й поїхали. Утікали глибокої ночі через Василінове, а звідти вже під обід приїхали до Вознесенська. Тоді виїхало зо три сім’ї. І дорослі, й діти — усі разом їхали у кузові, аби в кабіні нікого не було видно. Пан Михайло пригадує, що вони не дуже вірили в успіх тієї затії.

— Мені тато каже: «Михаську, ти грамотний, піди порозпитуй, куди ми можемо поїхати». А я собі думаю: «Ну, куди їхати? Ясно, що на Одесу з Миколаєва, куди ж іще?». Я вже добре так кумекав та по-їхньому, по-російськи, балакав. Поганенько, звісно, але в тій ситуації це вже було на вагу золота. Пішов на вокзал, обдивився. А там на кожному кроці міліція стоїть — ніде яблуку впасти.

Та й питає мене малого один такий у формі: «Ты куда?». А я йому, як то дитина, кажу: «До мами!». А він на те: «А кто твоя мать?». «Работница уборки территории!» — кажу. Бо вони ж вираховували за тим, як ти говориш. Хто українською говорив, то вони одразу ловили. А мене отак і пропустили.

Пан Михайло дуже любить розповідати цю історію. Коли він пригадує той час, то стає схожим на запального підлітка. Зрештою, це й не дивно. Десятирічний хлопчик виявився кмітливішим за дорослих і, фактично, врятував ситуацію.

— Так ми ся й вернули назад. Але це тривало недовго. У 57-му нас знову погнали звідти. Хоч на цей раз уже так не вивозили. Лише ввічливо попросили, — пан Михайло сміється, хитаючи головою, — «покинуть территорию». І ту хату, яку ми почали будувати, і хазяйство — усе знов мусили кинути.

Через шість років після першого переселення радянська влада вирішила розширити територію військової частини й почала розчистку околиць. Після повернення люди знову селилися близько біля колишнього села, а відтак — військової частини. Тоді ніхто й гадки не мав, що історія може повторитися. Колишні лужани усього-на-всього прагнули бути недалеко від своєї рідної землі.

— Нам дозволили селитися в найближчих містечках і селах. Отак усіх нас і розкидало: хто до Делятина поїхав, хто в Дору, хто до Заріччя, інші — в Яремче. І, хоч-не-хоч, а все мусиш починати спочатку. А вони всю ту землю під себе забрали, — зітхає пан Михайло. — Там же все наше було. Там діди наші поховані… Хто зараз доглядатиме могили, хто принесе квітів?

Забути не можна пам’ятати

Василь Тоненький — син пані Василини, яку також виселили з Лугу. За його словами, після другого переселення ситуація аж ніяк не покращилася. Мешканці колишнього села Луг все одно лишалися чужими, куди б вони не подалися. Спочатку в Миколаївській області їх виокремлювали як «західняків» чи «западенців». Пізніше, вже у 1957-му, мешканці прилеглих населених пунктів Івано-Франківської області, куди лужани змушені були переселитися, не надто раділи новим сусідам.

— До них ставилися досить зневажливо. Місцеві вважали, що приїжджі прибули, щоб відібрати в них землю, — розповідає Василь. — Такі були часи. Люди не довіряли нікому. На нас — тих, хто вже там родився, — ніхто не зважав. Я от, наприклад, народився в 59-му році. А тих, хто приїхав у 57-му, як мої бабуся й мама, страшно не любили. Бо вони були, як то кажуть, «не наші». Тому лужани намагалися триматись разом, дещо відсторонено від інших мешканців. Об’єднувались у невеличкі комуни, намагаючись не втрачати зв’язку зі своїми.

Відтоді минуло понад 60 років. Люди, які тоді були дітьми, зараз здебільшого на пенсії. А їхні сини й дочки не ототожнюють себе з тією землею. Для них Луг — дитяча казка про чарівну долину з пишними садами, високими горами та глибокими, прудкими річковими водами. 

— Моя земля, мій дім — усе це тут, у Дорі. Тут я родився, тут виховав своїх трьох синів. А Луг… — він зупиняється на мить, замислившись, — це батьківщина моєї мами. Для неї це щось таке дорогоцінне, важливе. А для нас — історія.

Липове клиння 

Тепер на території колишньої надсекретної радянської бази розташоване військове містечко Міністерства оборони. Воно зветься «Івано-Франківськ-16». Навколо нього вже ніхто не творить міфів та легенд. Навпаки, йдуть дискусії про передачу містечка на баланс Делятина. Над відновленням Лугу давно ніхто не замислюється. Такі ідеї були актуальними в 1990-х, коли територія бази мала невизначений статус. 

Василь Тоненький був одним із активістів, які у 1991-му році намагалися відстояти право лужан на рідну землю. Спроби виявилися марними. Після того як туди скерували військовий підрозділ Збройних сил, колишні мешканці села Луг остаточно усвідомили: шансів повернути малу батьківщину в них немає.

Усе, що в них лишилося, — можливість відвідувати військове містечко за нагальної потреби. Кожен із них має власний спеціальний пропуск, без якого на територію потрапити неможливо. Двічі на рік, на храмове свято й Провідну неділю, лужани збираються в маленькій дерев’яній каплиці Івана Богослова, що нині на території військової частини. Її збудували на місці колишньої однойменної церкви, зведеної в 1911-1912 роках відомим місцевим різьбярем Василем Турчиняком. Радянська влада перевезла цю церкву до військового містечка, щоб використовувати її як склад, а згодом — спортзал. 

Кожен, хто починає розповідати історію про Луг, неодмінно пригадує відоме пророцтво, яке Турчиняк заповідав односельчанам: «Розлетитесь усі ви, як липове клиння, будете жадними бачити одне одного, але не зможете вернутися. А село обсотають колючими дротами, і дороги заллються смолою так, що ніхто не зможе сюди прийти».

Колись на ці свята збиралося більше як трьохсот лужан, тепер — не більше двадцяти. Чи не про всі ці події йшлося Василеві Турчиняку в його пророцтві?

[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]